UzNet, 14. march 2015.
Русини-руснаки за століття життя на Балканах не розчинилися поміж іншими народами
Source: http://uzhgorod.net.ua/news/75804
Пише Андрій Любка, “День”.
Цей факт вражає особливо на фоні порівняння з Україною, де русифікація й полонізація збирали мільйонні врожаї.
Там, де Тиса впадає в Дунай, де довго проходив кордон між Австро-Угорщиною й Османською імперією, а отже – де Захід стає Сходом, де безліса рівнина часом нагадує наш степ, там, у нинішній сербській Воєводині, живе найдавніша українська діаспора. Вперше у тамтешніх переписах національність «русин» згадується у 1746 році, тобто наступного року переселенці святкуватимуть 270 ювілей колонізації. Прийшли вони сюди на запрошення і з дозволу австрійської влади, яка намагалася залюднити території на кордоні з турками. Поселялися тут серби, німці, українці, словаки, румуни, австрійці, угорці, євреї, творячи мультикультурну провінцію в «клаптиковій» імперії.
Я побував у 30 країнах, і скрізь спілкувався з українцями, тому можу стверджувати, що руснаки Воєводини – найцікавіша і найсамобутніша гілка української діаспори. Настільки самобутня, що може вважатися окремим народом. Зрештою, вони себе по-іншому й називають – руснаці, руснаки. Прийшли до гирла Тиси з бідного й спустошеного повстаннями Ракоці Закарпаття (у ширшому, тодішньому значенні – з території Мукачівської греко-католицької єпархії, тобто також і з земель теперішніх східних Словаччини й Угорщини). Заселили кілька сіл і хуторів з центром у Руському Керестурі, назву якого можна перекласти як «руський хрест». Стали своєрідним острівцем поміж інших національностей. А було їх зовсім мало, у найкращі часи – 20-30 тисяч. І – о диво! – руснаки не зникли, не розчинилися за століття життя поміж іншими народами, далеко від Батьківщини. Цей факт вражає особливо на фоні порівняння з Україною, де русифікація й полонізація збирали мільйонні врожаї.
А 15 тисяч руснаків вистояли й зберегли власну ідентичність. Найбільше допомогла їм у цьому греко-католицька віра, навколо якої гуртувалися, і компактність розселення, адже жили вони переважно у своїх селах. Жили, до речі, непогано: Володимир Гнатюк, який у фольклорній експедиції їздив руснацькими селами на межі ХІХ і ХХ ст., писав про багатство, чистоту і технічний прогрес у сільському господарстві. Вочевидь, живучи поряд з німцями, українські переселенці вчилися й переймали досвід, а «пройти стаж» у німецькій сім’ї вважалося престижним. Та бачванські русини (Бачка – історико-етнографічний район Сербії, де вони оселилися) досягли успіху не лише в оброблянні полів, а й в освіті та культурі. Серед них є академіки (наприклад, Юліан Тамаш не лише очолює Академію наук Воєводини, а й є членом Української АН), письменники, релігійні діячі. Цій маленькій спільноті українців вдалося кодифікувати власну мову, якою видано майже 500 книжок. До слова, першу її граматику створив о.Гавриїл Костельник, відомий церковний діяч, якого совєтська влада вбила у Львові. Нині руснаки мають власне видавництво, газету, літературний журнал, театр, музичні гурти, програми на радіо й телебаченні, кілька десятків фестивалів, молоду інтелігенцію.
Бачванські русини не втратили зв’язку з Україною. Це яскраво підтвердили події Карпатської України, коли в 1939 році вони всіляко підтримували створення української держави, а потім прийняли до себе емігрантів звідти. Нині вони також цікавляться Україною, і не лише сивочола інтелігенція – молоді науковці (Александр Мудрі, Борис Варга, Саша Сабадош) розмовляють українською, їздять в Україну. Професор Олег Белей написав для руснацької громади підручник української мови з промовистою назвою «Чуєш, брате мій!». Український письменник і репортер Олександр Гаврош місяць прожив серед русинів, написавши ґрунтовну й цікаву книжку «Блукаючий народ», яку й нині можна знайти в книгарнях. А після прочитання – загорітися ідеєю на власні очі побачити Бачку й місце, де Тиса впадає в Дунай, почути руснацьку мову, познайомитися з балканськими українцями, які вже майже три століття зберігають власну ідентичність. Варто до них поїхати – ці гостинні й відкриті люди завжди тішаться гостям з України, а туризм дозволив би їм розвиватися й процвітати. Плануючи відпустки й подорожі на Балкани, не оминайте Руського Керестура – надзвичайно цікавого руснацько-українського острівця, де вам будуть завжди раді.
Share this post
Tweet